Доля землі — зволікати нікуди

snt-013Сергій Терещук,
голова ради директорів групи компаній «Маїс»

Земля України — це не тільки виробництво продуктів харчування, наповнення добробуту. В Україні це засіб збереження всієї нації. На ній тримається національний дух, формується патріотизм, зберігається сільський етнос, який є невід’ємною частиною нашої  української самобутності. Треба визнати, що в умовах затяжної загрозливої кризи Україна поки що тримається на тих, хто працює на землі. Вочевидь, що й увага до проблем земельних відносин в Україні з боку держави має бути відповідною. 

А що маємо на 25-ому році незалежності
Український політикум, законодавці так і не спромоглися сформувати стабільних правових регуляторів ефективного використання Божого дару. Все залишається на рівні дискусій. При цьому верхи мало прислухаються до потреб тих, хто живе й працює на землі. Між тим проблеми землекористування зависли. Їх прикривають час від часу мораторіями, багаторічним затягуванням ухвалення Закону про ринок земель. Нині із 42 млн. гектарів української ріллі 31 млн. розпайовано й перебуває у приватній власності. Але чинне законодавство цим власникам зв’язало руки, продавати свої наділи й передавати їх у заставу не дозволяє. Між іншим всім відомо, що орендодавці — це люди здебільшого поважного віку, чимало їх проживає у містах. І чого гріха таїти, за даними Міністерства аграрної політики 85 відсотків пайовиків уже сьогодні бажають продати свій наділ.

Продавати чи не продавати
До такого кроку треба серйозно готуватись, щоб не допустити чергових болючих помилок, як це було при розпаюванні землі. Адже тоді знехтували положеннями Конституції України і значна частина селян, які працювали на землі, не отримали наділів. На нинішньому етапі потрібно багато в чому допрацювати Земельний кодекс, проект Закону про ринок землі, особливо щодо грошової оцінки земельних угідь, збереження їх родючості, обмеження участі іноземного капіталу у придбанні наших земель тощо. Поки що грошова оцінка земель у нас у три-чотири рази менша, ніж в Європі.
Головна ж ідея — залишити землю тим, хто працює на ній, не допустити надмірної концентрації земельних ділянок в одних руках, встановити граничну норму власності на неї, зберегти селянина як основного господаря.

Без поміщиків і наймитів
Важливо запровадити механізм, який забезпечував би сільгосппідприємству, фермеру, сімейному сільському господарству змогу придбати земельну ділянку. Адже грошей у них на викуп практично немає. Якщо не буде можливості отримати кредити, то і результат швидше стане невтішним. Скуплять землю латифундисти, якщо не прямо, то через підставних осіб, і знову повернемось до поміщиків і наймитів.
Щоб запобігти цьому, дуже важливу роль має відіграти держава. Вона повинна або виділити гроші, або компенсувати відсотки за кредити. Головним принципом земельної політики має бути: ти на землі живеш, ти на ній працюєш, ти володієш нею. Таке я бачив у Європі, США, де фермери живуть теж не з медом. Там немає такого, щоб хтось скупив землю, а потім віддав її в оренду. Зате кредити на виробничі потреби видаються банками під два-три відсотки річних. У нас у Держбюджеті на цей рік для здешевлення кредитів для сільгоспвиробника передбачено всього 300 млн. грн.

Якими бути розв’язкам
Окремо скажу про можливість викупу державної землі, особливо тієї, де посаджено сади. Без усякого аукціону по нормативній грошовій оцінці орендар повинен мати право викупити ці площі теж у розстрочку за 5-10 років. Уявімо, що буде із садами, якщо їх викупить хтось інший, кому сад не потрібен. У нашому «Маїсі» 150 гектарів саду, цього року ще розширюємо його. Вкладено значні кошти у зрошення орендованих земельних ділянок. Що, його викорчовувати на збитки собі й шкоду людям та державі у разі викупу цієї землі кимось іншим?
Зволікати з реформуванням земельних відносин далі недопустимо. Хоч в країні тривають військові дії на Сході, не подолана криза аграрна, галузь формує значну частину валового внутрішнього продукту, забезпечує більше третини валютних надходжень від експорту сільгосппродукції, гарантує продовольчу безпеку країни. Однак через невизначеність торік відбувся спад виробництва, залучено лише один мільярд іноземних інвестицій. Знижується родючість ґрунтів, наші чорноземи виснажуються, а село занепадає. Отож діяти потрібно рішуче і невідкладно, наповнити аграрну політику конструктивними ідеями задля всього українського народу.