Сергій Терещук (Черкаси, «МАЇС»): Чверть століття чесного бізнесу

Cподівалися ми, напише нам Сергій Терещук, лідер агропромислової компанії «МАЇС», таку собі невеличку брошуру, методичку, «Як стати успішним та щасливим, і щоб ваш бізнес 25 років ріс та й процвітав», щоб говорив про секрети менеджерської майстерності з читачами не якийсь Наполєон Гілл, а наш аграрій, якого всі знають в Україні. Але чомусь це нам не вдалося. Звісно, наївно було б сподіватися, що людина справи, практик у жнива все покине й щось нам писатиме, тож ми поїхали розмовляти.

Сергій Миколайович – людина відверта та щира – виявився не схильним до словесної еквілібристики та розлогих повчань. Його міркування логічні, як і у більшості хліборобів, йдуть від змісту буття людини. Не можемо виокремити з цієї бесіди якогось отакого «Сто порад мудрого аграрія нащадкам і студентам», або «50 бізнес-таємниць українського насінництва», чи «500 рецептів від бізнес-кухаря Терщука». Як ми не крутили, виходить дуже просто, головних порад три.

Перша – мати талант любові, любити жінку, людей, землю, роботу. Для написання патетичного нарису така послідовність нелогічна, але так воно є, так Терещук сказав, і ми розуміємо, чому він так сказав. Якщо ти не вмієш по-справжньому любити свою дружину, ти не зможеш любити свою землю.

Друга порада – жити чесно. Навіть якщо ти представник влади, депутат, бізнесмен. Якби ми запропонували такий рецепт успіху бажаючим займатися бізнесом, півсвіту реготало б. А в Україні чимало підприємливих лукаво б посміхалися. Але від Терещука це навіть не порада. Це концепція конкретного людського життя, власний шлях побудови власної долі.

Ну і третя порада – йти вперед. Завжди. Навіть коли дороги не видно, коли втома, коли буря.

В Україні не бракує людей, які на все це дивляться скептично. У нас чимало тих, хто вважає, що заробити 10 тисяч гривень чесно неможливо. Тому що вони не можуть цього зробити і від цього вибудовують своє світосприйняття. Але, якщо це неможливо для тебе, то не означає, що це неможливо для іншого.

А втім… Поговорімо з сучасним аграрієм. Можливо, ви помітите в його розповіді більше, ніж ми. Це була проста та чесна розмова.

 

DSC_2398

Від джерел – до сучасного «Маїсу»

– Ну що, Сергію Миколайовичу? Почнемо з початку, від джерел?

– Після закінчення агрономічного факультету Уманського сільгоспінституту працював агрономом, потім директором. Якось в обкомі партії доповідав, підняв господарсько-економічні питання й мабуть впав в око. Згодом приїхали до мене, подивилися господарство й почали сватати до обкому. Без досвіду роботи в районі, з села у 28 років – і на відповідальну посаду… Походив я по тих кабінетах, поїздив по господарствах, і не те, щоб занудьгував, але відчув себе не в своїх санях. Якось перший секретар доручив організувати поїздку в Рівненську область до відомого «організатора сільськогосподарського виробництва», як тоді казали, Плютинського. І коли я побачив, як Володимир Антонович на тих рівненських піщаних горбах вирощує отаке-е-е-нну кукурудзу, мені аж заздрісно стало: оце зумів, оце агроном! Такої кукурудзи я в житті ще не бачив! А я ж і диплом писав по ній. І я захворів. Захворів кукурудзою та полем. Не кабінетний я працівник. Ви ж чули таке прізвище – Плютинський?

Так, Сергію Миколайовичу, ми застали Володимира Антоновича, розмовляли з ним. Він був і на обкладинці нашого журналу…

– Він мій найголовніший вчитель. Я ним просто захопився, телефонував, не раз приїздив до нього. А коли він розпочав у нашій області будівництво насіннєвого заводу як своєї філії, я й став йому у пригоді. Він далеко від будівництва, когось направляти – теж не з руки, треба володіти місцевою ситуацією, мати знайомства. Ось так я покинув партійні кабінети і став директором будівництва насіннєвого заводу агрофірми «Зоря» на Черкащині. Поблизу Білозір’я звели завод-красень.

Але у владні структури ви все ж таки поверталися не раз?

– Губернатор запропонував: «Йди до мене замом по селу, ну дуже треба!». І якраз випало на мою голову реформування, ініційоване Кучмою та Гайдуцьким,  – ліквідація колгоспів. Одних нарад довелося провести зо дві сотні – переконував, роз’яснював разом зі столичними економістами. А колись губернатор пожартував: «З тобою тіснувато стає, треба тебе просувати у депутати до ВР!». Балотувався як мажоритарник, люди підтримали. Це була моя перша каденція (2002-2006 рр.), цікаво було спробувати й там, працював заступником голови комітету. За свої дві каденції я був автором та співавтором близько 200 законів. Але головне – ми в парламенті з Плютинським сиділи поруч, він – досвідчений і я – ще зелений. Він мені багато чого в житті навчив. А коли настали складні для нього часи, він каже: «Сергію, забирай цей завод, але не безплатно. Знайди грошей». У мене і в батьків моїх (обоє педагоги, батько пізніше пішов у сільське господарство) зайвої копійки не водилося, на життя вистачало – і все. Я звернувся до друзів, тодішнього керівника «ЧеркасиАзот» Бориса Райкова. Заклав усе, що мав – майно, батьківську хату, свою квартиру, взяв кредит невеликий – і викупив цей завод. Зареєстрували товариство, так і розпочався «Маїс»…

Потім був другий похід до Верховної Ради, і ви вчергове «зрадили» кукурудзі… А казали, захворіли цією культурою, полюбили…

– Я кукурудзі ніколи не зраджував, це вже на все життя. Якби мені довелося починати життя заново, я б дві речі в ньому хотів би мати незмінними – зустріти й покохати ту саму людину, мою нинішню дружину, і займатися кукурудзою. А те, що життя таке розмаїте, що я часто проявляв активність та брався за різні напрямки, – куди ж тут подітися. Тоді у нас вже була команда, я був не сам. Більшість тих людей і донині зі мною, всі 25 років. Я й партійному минулому вдячний, це була школа життя. Сильний колектив, люди досвідчені, грамотні, інтелігентні. Для мене то був справжній університет. Нині ж такої передачі досвіду немає зовсім, часто-густо у владних кабінетах одні вискочки. Трохи накрав грошей – і ти вже «великий». А колись треба було проходити щаблі зростання.

Так, ви праві, я ще на одну каденцію потрапив до ВР. Мало того, був такий час, що мені навіть й завод довелося продати. Були у нас не лише злети. В аграрному секторі дошкуляли ті самі проблеми, що й в усіх навколо. Але продав чудовій французькій компанії «Євраліс», яка розвиває його далі, підтримує традиції, у нас добрі стосунки. А кукурудза завжди в моїх думках, її потенціал неймовірний. Ми ж забираємо лише качан, решту стебел приорюємо, повертаємо землі. І навіть не найкращі землі, що нам дісталися, після кукурудзи (з правильною технологією, звісно) набрали родючості та поліпшили структуру. Я знаю цю культуру, відчуваю. Та у сільському господарстві стільки цікавого, – ми почали займатися і м’ясом абердинів, і яблуками, і горіхами, і кролями. У мене є товариш, сильний агроном, який каже, що вимушений стати агрономом. А я не вимушений, мені ця професія подобається! Багато хто з колег у парламенті тоді говорив, що він буде в Раді, доки не його винесуть. Я ж легко пішов, закінчилася каденція – повернувся у «Маїс», до кукурудзи.

Так заводу вже ж не було… До речі, а що трапилося з командою – без «корабля» та капітана?

– Моя команда продовжувала вирощувати кукурудзу. Був у неї і капітан, і штурмани, я ж вже був власником. А потім прийшов час, і нас знову захопила ідея збудувати новий завод. Взяли кредити, запустили першу лінію, отримали перше насіння – і зрозуміли, що все у нас вийде, треба розширювати виробництво. Потрібні було обладнання, новітня техніка. Проте немає нічого важливішого, ніж люди. Якраз закінчилася моя депутатська каденція, і я взявся за нове будівництво. Сьогодні це один з найкращих та найсучасніших заводів. Висока якість у багатьох, а у нас – найвища, не боюся перебільшити. Ми не погодилися зводити завод таким, як його пропонували гранди цього ринку, виробники обладнання зі світовими іменами. Наші фахівці їздили європейськими виробництвами, вивчали усі нюанси та новинки. Врешті наше замовлення було авторським, поєднанням усього найкращого, що ми побачили. Так, ми вважали, що сягнемо найвищої якості. Тому наша лінія у певному сенсі унікальна.

1

Глобальний проект насінництво та зрошення

Ви вже згадували, що ваше підприємство багатопрофільне. Це не заважає концентруватися на насінництві?

– Насінництво – це наш глобальний проект, тут працює цілком вивірена команда. Ми доробляємо насіння кукурудзи, сої, соняшнику. Цей ринок поступово впорядковується, структурується. Чималий обсяг за світовими стандартами ми виробляємо для зарубіжних компаній: «Монсанто», «Лімагрейн», R.A.G.T. За минулорічними оцінками «Монсанто», насіння, вироблене у нашій компанії, було найкращим і найліпше відкаліброваним. Водночас у нас є й чудова власна селекція, спільна з ІСГСЗ НААН України, пропонуємо понад десяток зареєстрованих гібридів. Один з них, що мав резонанс серед кормовиробників ще минулого року, – ДН Аншлаг, ви самі бачили у полі цьогоріч. Сезон лише розпочався, а насіння вже законтрактовано більш ніж наполовину. У нашому портфелі гібриди кукурудзи Здобуток, ДН Гарант, Марсер, Марліз, Новий, Моніка 350 МВ, Аттракт, ДН Берека. Ринок насіння кукурудзи України становить 4,5-5 млн, ми готуємо близько 500 тис. посівних одиниць. Тому за збільшення своєї частки нам треба боротися. А для цього слід постійно дбати про підвищення якості, гарантувати найкращий сервіс та супутні послуги. Інакше ринок нас викине. Проте треба й реально дивитися на стан речей. Іноземна генетика має свої переваги, і тут нам важко їх наздогнати, якщо це можливо взагалі. Але є конкретні умови виробництва, і на реалізацію високого потенціалу зарубіжної селекції суттєво впливають екстремальні природні умови. Ось тут гібрид, виведений у місцевих умовах, має хороші шанси, й це не раз вже підтверджувалося.

Чи багато клієнтів у вашої компанії?

– Клієнтів у «Маїс» до 2 тис., 70% з них – постійні. Я знаю лише найбільших із них, звісно, не всіх. У нас багато партнерів. Наприклад, «Укравіт» –  ми випадково зустрілися з власником у Брюсселі. Патріот України, коли я побачив його виробництво, зрозумів: з такими треба об’єднуватися. І ми зробили програму «Продавай українське» – гібриди та засоби захисту.

У нас великий напрямок – зрошення. Ми його впровадили на усіх площах гібридизації кукурудзи – на 3 тис. га. Це нагальна вимога часу і зарубіжних партнерів. Сюди вкладаємо великі інвестиції, і обсяги робіт збільшуватимуться. Клімат змінюється, та й в принципі якісне насінництво без зрошення просто неможливе.

DSC_2594

Стратегії, команда, перспектива

DSC_6338Допомагає у роботі те, що ви маєте науковий ступінь?

– Коли я в парламенті готував закон про аграрні розписки, мені фахівці сказали, що це майже готова дисертація: зроби деякі зміни, допрацюй, що треба для наукової роботи – і гайда. Я так і зробив, захистився. На захисті у ВАК мені сказали, що це була одна з реально практичних, не надуманих робіт. Але на тому й все. Який з мене науковець? Я практик. Наша аграрна наука втрачає свій потенціал щодня, але вона є. Науковців треба змусити жити в нових умовах, поставити у такі рамки, щоб вони заробляли, а не випрошували бюджетні гроші. Як це робить, власне, той Інститут Нові Сад. Продавайте свої розробки! Ми співпрацюємо з Інститутом сільського господарства степової зони, платимо роялті. Так повинно бути. Створити умови, і не треба красти. І вчених, корисних для агробізнесу, реально небагато.

Маєте подальші плани розширення компанії, банку землі, потужності заводу, садів?

– Землі – точно ні. У нас її 12 тис. га, рівно стільки, щоб виробляти потрібну кількість насіння кукурудзи та інших культур. Якщо продажі зростуть, потужності заводу розширити нескладно. Свого часу в нас було 50 тис. га, ми відмовилися від таких площ. Не можна обробляти землю в Городищі чи Умані, сидячи у Черкасах. Так, є Інтернет, системи точного землеробства, сучасні навігаційні інструменти, котрими подекуди планують навіть агрономів замінити. Але я вважаю, що перевести все на чисто технократичні рейки не можна. Землю треба любити, нею треба жити.

А виробництво ви жорстко контролюєте чи покладаєтеся на команду? Або є якісь особливі методи мотивації?

– Я довіряю своїй команді та покладаюся на неї. Контролюю основні економічні показники. Колись у мене був мудрий керівник, який завжди лишав поле для творчості. І коли після головного показника я намагався йому роз’яснити, що до чого, починав у деталі вникати, він не слухав, казав: «Ти керівник, ти й розбирайся у цьому, мені треба результат». Так і я – поле для творчості колегам залишив велике. Інакше б це було для них навіть принизливим. Ставлю завдання на рік: чого нам треба досягти: виростити, зібрати, переробити, продати. Зайвий раз в офісі та на виробництві очі їм не муляю, у мене достатньо справ. Не заважаю їм, але й працювати за них теж не буду. Не втручаюся, але і не розслабляюсь. Адже, якщо не знатиму ринку кукурудзи, м’яса, яблук, як я зможу оцінювати роботу людей?

Щодо мотивації, то ніхто нічого нового не вигадав: є моральне і матеріальне заохочення. Моральне – це коли ти відчуваєш, що працюєш в успішній компанії, коли у колективі вибудовано чесні й доброзичливі стосунки, коли склалися певні традиції і людина знає, що вона захищена і тут їй завжди допоможуть. Це все у нас є. Ми усім спеціалістам допомогли з житлом. І заробітна платня гідна й прозора, що гарантує непогану пенсію. Це теж важливо.

DSC_66001

Від компромісу до жорсткості

Вас поважають чи побоюються? Який ваш керівний стиль жорсткий чи поблажливий? Адже у бізнесі та й у наших суспільних, політичних реаліях добрим бути важко…

– Я людина дуже компромісна, але в екстремальних ситуаціях буваю жорстким. На всілякі підступи та каверзи не піддаюся, особливо коли мене намагаються загнати у кут. Поділитися я готовий, готовий допомогти, але просто віддати під тиском – ні за що! І коли ставили подібні умови, я твердо стояв на своєму: платити не буду нікому, в мене багато друзів кругом, сам не беззбройний… До усіх співробітників та колег по бізнесу ставлюся лише з повагою. Сприймаю кожного з усіма його вадами та особливостями, але не люблю бездушність, черствість, необов’язковість. Знаєте, для мене найважче – сказати людині, що вона нам не потрібна. Я намагаюся нікого не звільняти. Та й втім, це не моя функція, я ж не директор, а власник. Але ми намагаємося дійти того, щоб кожна людина з нашого колективу залишалася нам потрібною. Якщо вона помиляється, це можна виправити. Головне, щоб була працьовитою, патріотом країни та компанії. Такій ми завжди прийдемо на допомогу. А от у бізнесі доводиться бувати й жорстким – інакше з’їдять. Зате у житті я чуйний та сентиментальний. Один із моїх колег, причому посадовець, у котрого турбот вистачає, переймається безпритульними собаками, організував для них міні-притулок, щоранку щось їм купує, піклується. Такий прояв милосердя заслуговує лише на добре слово й шану. Або ж святкували ми з колективом Новий 2015-й рік, без помпезності у непрості часи поставили у фойє офісу ялинку, щось там на стіл поставили, відкоркували шампанське. І тут до нас завітали воїни з передової, прийшли подякувати за підтримку… Усі були зворушені, а в декого і очі зволожилися.

І вас не можна вивести з себе, роздратувати?

– Гаразд, ще один випадок наведу, де недбалість мене вивела з себе. Взяли ми тут поруч господарство, у Вергунах, вклали у землю близько 70 млн грн, побудували й налагодили зрошувальну систему, допомогли селу з ремонтом дитсадка, школи. І напередодні свята першого вересня заїхав я поглянути на школу. Класи, кабінети гарні – немає питань, сюди можна й не заглядати. Я ж пішов по дитячих туалетах. Хотів порадіти за діток, адже у школі на 500 учнів вони раніше бігали до туалету за 100 м на вулицю. І плитка гарна, і сантехніка нова, але немає ніяких кабінок, ні для хлопчиків, ні для дівчаток, для всіх – в один ряд… Руки немає де висушити. Ось таке мене заводить та злить… Більше, ніж неврожай кукурудзи. Зібрав усіх: як же можна – я виділив понад півмільйона, згідно з кошторисом…Кажуть: та нічого страшного, раніше взагалі біда була. Вони у селі звичні. Навіть не розуміють… Це ж виховання дітей, елементарна повага до них! Розгін зробив усім, декого й звільнити довелося. До 1 вересня все, як і скрізь, було на найвищому рівні. А ще батьки, діти, вчителі і ми, спонсори, наче поріднилися – так добре було на душі.

Зберегти село, зберегти етнос

Так-так-так… У вас, окрім виробництва й бізнесу, ще й село, люди в ньому… Аграрний бізнес без цього мабуть і неможливий…

– У мене така думка: сільське господарство не повинно стати чистим бізнесом, мета якого єдина – прибуток. У світі давно існує поняття – соціально відповідальний бізнес. Такий бізнес в Україні не повинен бути лише інструментом для вироблення продуктів харчування, їх і зроблять без нас, і привезуть. Цей бізнес повинен нам допомогти зберегти село, зберегти душу, зберегти етнос. Я з повагою ставлюся до великих холдингів – у них висока продуктивність праці, новітні технології. Але я за те, щоб у кожному селі було своє господарство, виробництво. Бо там буде директор, бухгалтер, кілька фахівців, склад – і тоді село житиме. Ми не можемо перетворити Україну на великий плацдарм, куди залітають летючі бригади заробітчан – посіяли, змолотили, вивезли – і село вщухло… Я не проти холдингів, але хай вони створюють юридичні особи чи відділення у населених пунктах. За земельними розмірами кращої моделі, ніж наші колгоспи, я певен, ще не вигадали. По 2-3 тис. чи 5 тисяч га в господарстві в рамках села, а то й два-три господарства в одному селі – це ідеально. Чи не тому в Європі обмежують кількість землі в одні руки? Запитайте у пересічного українця: що йому з того, що ми станемо вирощувати по 70-100 млн т зерна, котре кудись вивозиться? Та й мені зараз до того, що ми виростимо 60 млн чи 65 млн тонн збіжжя, абсолютно байдуже. Аби від того наше село стало краще жити, у ньому стало народжуватися більше дітей…

Але ж ви говорили, що треба реально дивитися на речі, так? Вже того багатолюдного й співучого села давно немає, і людей працьовитих – майже також. Хто мав хоч якусь клепку, виїхав до міста, а то й за кордон…

– Те село не повернути. Але зберегти хоча б те, що залишилося, нам під силу. Сьогодні ще є у селах молоді люди. І не дуже молоді, але здатні працювати. Якщо будуть умови, можливості взяти вигідні кредити, багато хто, я впевнений, повернеться до села… Покидають вони те перебивання на столичній чи черкаській шаурмі та торгування непотребом, займуться нормальною працею на свіжому повітрі. Будуть жити, створювати сім’ї. Це питання держави. Україна ж починається з села! Тут люди зовсім інші, тут формується набагато краща, людяніша культура. А з кожним днем українського села не стає, воно якось розчиняється, пустіє. І мені це болить.

Значить, ті села, де «Маїс» господарює, не обділені вашою увагою? Скільки таких сіл?

– Чотири. Ми змінюємо їх, зберігаємо все, що можна у соціальній сфері, відновлюємо та відбудовуємо заново. Дитячі садки, школи, Будинки культури та школи творчості, лікарні з сучасним обладнанням, історичні пам’ятки, допомога громаді, – все це наш клопіт. Але не задля іміджу, не задля хизування. Копійку свою ми рахуємо, але бізнес має піклуватися про тих, хто навколо.

І яблуко, і сік буряково-яблучний

DSC_3095

Розкажіть же про ваші інші напрямки, про сад, тваринництво… Це властивість вашої непосидючої натури чи прагнення зменшити ризики, неминучі від концентрації на одному напрямку?

– Ще коли я працював у парламенті над законом про садівництво, тодішній міністр Юрій Мельник напівжартома закинув: «Закон розробляєш, а сам сад посадив? То спочатку посади…». І ми посадили у себе цей сад. Невеликий, 170 га, але один з кращих. В області точно подібного немає, в Україні – він входить в десятку кращих. А щоб продавати яблука, потрібне сучасне сховище, з регульованим газовим середовищем. У нас воно середнього розміру, на 4,5 тис. т яблук. Я тоді зрозумів, що коли ти цим займаєшся практично, набагато краще й легше і закон виписувати…

Але ж із збутом яблук чималенькі проблеми, внутрішній ринок нерозвинутий, експорт складний.

– Ми почали виготовляти унікальні соки – не відновлювальні з концентрату, а справжні. Причому в різних комбінаціях та купажах: яблуко – гарбуз, яблуко – морква, яблуко – буряк. І не з усього врожаю яблук – битих та падалиці (як казали в нас у селі, так «чавлять» сік), а з відбірних, перемитих, сортових. Виробництво невелике, на 5 тисяч пляшок, але це суперсоки. Особливо мені подобається поєднання яблука та буряка – унікальний смак, геть, як у гранатового соку. Задля цього вирощуємо спеціальні сорти моркви та гарбуза, ароматні з поліпшеними смаковими якостями селекції «Лімагрейн». Кукурудза, скажу відверто, є й у інших компаній, а от соків таких не знайдете ніде, якими б брендами ви не спокушалися.

Сад

Ще не бізнес, вже не хобі абердин-ангуси

Якось ви прагнете все започатковане зробити особливим. І з тваринництвом так само?

– Є у мене ферма абердин-ангуських бичків, невеличка – на 200-300 голів щорічної відгодівлі. Це ще не бізнес, але вже й не хобі, в яке вкладено чималі кошти. Почали виробляти мармурове м’ясо. Ці бички у нас все літо, з травня й до жовтня, випасаються на поймі, ласують зеленою травою, п’ють молоко матері та чисту воду. Трав’яну відгодівлю у нас вибудовано правильно, зараз пасовища хочемо зробити ще більш досконалими, підсіяти деякі трави. Так само, згідно з наукою, витримуємо й зернову відгодівлю. Днями лечу до Австрії, хочу перейняти певні особливості технології виготовлення мармурового м’яса. Окрім породи та правильної відгодівлі, величезну роль грає правильний забій тварин, розробка туші, дотримання технології визрівання м’яса. Словом, виготовити справжній стейк не так легко. Поки що українці купують американські, австрійські, австралійські стейки, готувати власні не навчилися. А ми це вже робимо. Є кролеферма з ідеальною породою для розведення – каліфорнійським кроликом, котрий зростає не на преміксах, а на молоці та природній вітамінній їжі.

Я сплю по 5-6 годин, але думаю й уві сні. Ідей море! Не за всі варто хапатися. Однак є команда, з якою можна вивірити й відшліфувати все, з чим прийду я чи хто інший з нашої команди.

Для своїх потреб вирощуємо й органічну свинину. Я і курник свій маю, де птиця вживає кукурудзу, моркву, люцерну, природні вітаміни. І яйце у цих курей, порівняно з магазинним, – небо й земля. До того ж кури бігати повинні, а не в клітці сидіти. Це теж впливає.

Все ж таки, чому ви намагаєтеся виробляти виняткову продукцію, не масову й дешеву, адже це, ймовірно, дозволило б більше заробляти?

– Свого часу я був співавтором закону про безпечність харчових продуктів. І коли зібрав усю інформацію про те, що вживає населення – яловичину, свинину, молоко та інше, то жахнувся – це ж катастрофа! Українці живуть мало та багато хворіють не від Чорнобиля, не від надмірного споживання горілки, а від того, що у них на столі. Неконтрольоване додавання преміксів, шкідливих добавок, заміна натуральних складових, повна відсутність антипаразитарного контролю, страшенна антисанітарія при виробництві більшості продуктів! Ми витруїмо себе без ворогів. Так, скажете, ланцюжок починається з низького добробуту населення. Згоден. Але хоча б мінімальна культура споживання повинна бути, якщо хочете, культура виживання. Звісно, потрібен законодавчий захист – і виробників, і споживачів. Я людина не бідна, можу собі дозволити купити найдорожчу ковбасу чи м’ясо, але я вирощую власне. Так надійніше. Тому й ангуси, тому й кролі, тому й свиней для себе вирощуємо, тому й сад власний. Ми поки не хочемо з цього робити великий бізнес. Наша продукція екологічно чиста та дорога, на вітчизняному ринку досі людей не переконаєш, чому твоє дорожче. Тому м’ясо ангусів реалізуємо арабам, решту продукції залишаємо для себе.

DSC_0785

5000 доларів за дерево. Правда, у США

Знаю, що вас привабив і такий цікавий бізнес, як горіхи.

– О, це дуже цікава культура. Надзвичайно корисна і нині затребувана на експорт. Горіховий бум не за горами. У кого у голодомор росли горіхові дерева, мав більші шанси вижити. У горіха сильні фітонцидні та інсектицидні якості. Знаєте, як давнину зберігали яблука? Шар яблук – шар горіхового листя, і так кілька разів. Так нічого шкідливого не заведеться. У нас у селах у дворах зазвичай ростуть сіянці горіху. А дерево з сіянця ніколи не відтворює ознак своїх батьків. Щоб це сталося, треба вегетативним шляхом прищепити бруньку. Але горіх прищепити дуже важко. Він містить дуже багато йоду (пам’ятаєте, як руки фарбуються при його чищенні?), і при спробі щеплення відбувається миттєве окислення йоду, брунька не приживається. В Україні позитивного досвіду щеплення горіха не було. А побачив я такий досвід у Молдові, потім у Франції – в горіхових центрах, і мені теж захотілося зайнятися цією культурою. І за 15 км від Черкас в окремому господарстві ми заклали маточник різних сортів. Тут інша технологія, ніж у товарному саду, спеціальне обрізання на довгий пагін, з котрого береться брунька. Зріз робиться спеціальним ножом зі спеціальної сталі, у стратифікаційній камері, далі щеплений горіх підростає у теплиці. У рік виробляємо 20-30 тисяч саджанців, а нині виходимо й на 100 тисяч. За 5 років зібрали найбільшу колекцію горіхів у Європі. Я почесний президент ВГО «Українська горіхова асоціація».

Окрім того, розробляємо й іншу цікаву тему, запозичену у французів, – горіх на деревину. Для цього використовується горіх чорний – уродженець Північної Америки. Товарний стовбур він дає на 20-й рік культивування, деревина надзвичайно тверда, міцна, має красиву текстуру та використовується для оздоблення палаців та парадних приміщень, виготовлення дорогоцінних меблів та сувенірів. Шпон з горіхової деревини за красою не поступається імпортному з надзвичайно дорогого червоного дерева, а за текстурою навіть кращий. Наприклад, у США одне доросле дерево горіха чорного коштує $5 тис.

DSC_2492

  Ви згадували, що воїни АТО вам дякували за допомогу…

– Вибачте, відповім на дзвінок губернатора… (коротка розмова). До вашого запитання був дзвінок. Відкривають школу у Слов’янську – просить допомогти. Ми на АТО загалом вже перерахували близько 3 млн грн. Першими створили Фонд для вшанування Небесної сотні та почали збирати кошти, навіть не моя ідея була, а колективу. Мовляв, ми не воюємо, сидимо тут, у теплі та спокої, а вони там, у полі, під обстрілом. Колектив дуже патріотичний. У мене донька заміж виходила, подарунки від людей різні були, а губернатор прийшов, розгорнув великий український прапор, обгорнув ним молодят і наказав їм бути завжди українцями. Це був найкращий подарунок.

 

Мрія, яку ніхто ніколи не відбере

Разом з привітаннями вашій компанії з 25-річчям і вам з 55-річчям – цікавлюся: яка мрія залишається невтіленою? Що плануєте у наступному 25-річчі здійснити?

– Коли був молодшим, зізнаюся, виникало бажання стати і губернатором, і міністром… Навіть плани собі накреслював. Знаєте, Господь відвів. А от сьогодні нічого цього не хочу. Мені добре робити своє, те, до чого душа лежить. В області у нас так вибудовано, що займайся справою – і тобі не заважатимуть. Це головне. П’ятдесят п’ять – начебто не так і багато. Але вже й не 30. Я би хотів, щоб не хворіли батьки, щоб були щасливими та успішними діти, щоб наш колектив відчував, що він захищений, має постійну гідну платню, а я міг би розвивати свою справу, міг би дозволити собі відпочити на морі й покататися на лижах. Ось і всі бажання. Мої діти (донька і зять) закінчили КНЕУ ім. В. Гетьмана, зараз навчаються у США. Я приїхав до них у гості, а донька каже, що не зустріне мене, бо не може пропустити заняття. Лише одне, кажу, хіба не надолужиш? А вона: ні, тут так не можна. І це мене насправді тішить, бо я розумію, чому американці успішні. Тому й хочу, щоб діти були успішними, щоб мої друзі були задоволені життям. Я колись вам покажу наше село. Цікаве, з надзвичайно глибокими історичними коренями, унікальною старовинною церквою. Ось я і хочу, щоб цього у мене ніхто не відібрав – ні наша влада, ні Путін, ніхто. Щоб я із задоволенням на кінець року видавав людям премії. Це неймовірно надихаючий момент, і при цьому тішить не те, що тобі дякують, а те, що бачиш у їхніх очах радість та гордість від того, що вони працюють у «Маїс». Отже, хорошу компанію ми збудували!

Ми середня українська компанія, що правильно побудувала свій бізнес. Чесно, не давали хабарів, не прогиналися, сплачували та сплачуємо податки. Ми нормально себе поводили завжди, живемо за правилами. Подобаються ці правила чи ні, але нам їх дотримуватися. Говорити на своєму рівні про те, що багато у нас законів безглуздих, навіть дурних, я можу. Проте порушувати жоден з них не буду ніколи. Ми сплачуємо податків близько 50 млн грн. Я колись розробляв закон про те, що при будівництві підприємство-забудовник повинно сплачувати на розвиток територіальної громади у місті 10%, а в селі – 4%. Ми збудували завод та заплатили, вже не пам’ятаю, мільйонів 5 чи 10. А в світі це все навпаки – держава доплачує тому, хто будує виробництво, організовує нові робочі місця. Час вносить корективи. Тому я завжди дотримуюся встановлених правил гри. Законних. Колись змінимо, якщо доведемо свою правоту.

І я своє знайшов

Люди бізнесу, коли у них все гаразд, поводяться у два способи: хтось занурюється у розкіш, на яку нарешті вистачає грошей, а хтось живе так, як звик. У вас який особистий стиль життя? Перший, другий чи якось посередині?

– Знаєте, я багатьом бажаю, коли десь по чарці п’ємо: аби комфорт був внутрішній, мир із самим собою, щоб ти не відчував, що щось недоробив чи взагалі займаєшся не тим… Коли у тебе є справжня справа, тобі не схочеться ні до Кабміну, ні до Верховної Ради, чи ще кудись. Ти будеш займатися своїм. І я своє знайшов. Живу не в Києві і не в Черкасах, а у селі, де зробив садибу. І таку, як сам хотів – з хатою під соломою, з лежанкою та піччю, домотканими доріжками та образами у кутку. Поруч ставок, ліс. Перевіз туди батьків. Своє єство не можу переробити – мені там затишно й комфортно… Бува, немає настрою, щось гнітить. То посиджу в тій хаті на лаві, подумаю – і легше стає. Можна й піч затопити. Чи зварити картоплі у чавунці, додати капусти квашеної та чарку доброго самогону… І посидіти в хорошій компанії.

Але ж ви там наїздами?

– Ні, постійно. Там у мене і батьки живуть, туди навідуються друзі. Навіть кілька сімей взагалі поруч поселилися, я й забудуватися допоміг. Ми цілий свій хуторок заснували на околиці села. Хоча мешканців села ледве на два десятки назбирається, організував для них невеличке фермерське господарство, вирощують зернові й кукурудзу. Людям потрібна робота!

От я й кажу: хіба ж це не доля? Господь дав те, що мені подобається. Люблю поле. Люблю сад, яблуню, горіх. Коли заходжу в сад, а там дерева цвітуть чи гнуться від плодів, – це така насолода все те бачити, відчувати той запах…

Ігор Самойленко

Від редакції. Висновки з розмови? Якесь узагальнення? Так воно ж на початку було. І всередині, в ході бесіди, і не раз. Не треба розшифровувати або тлумачити Терещука. Тому що це була проста й чесна розмова.