Сергій Терещук: зберегти село, зберегти етнос

DSC_2398

Нещодавно голова ради директорів групи компаній «МАЇС» дав поширене інтерв’ю Всеукраїнському журналу сучасного агропромисловця «Зерно». Привертаємо увагу до нетрадиційних відповідей Сергія Миколайовича.

У вас, окрім виробництва й бізнесу, ще й село, люди в ньому… Аграрний бізнес без цього, мабуть, і неможливий…
– У мене така думка: сільське господарство не повинно стати чистим бізнесом, мета якого одна – прибуток. У світі давно існує поняття – соціально відповідальний бізнес. В Україні цей бізнес повинен допомогти зберегти село, зберегти душу, зберегти етнос. Я з повагою ставлюся до великих холдингів – у них висока продуктивність праці, новітні технології. Але я за те, щоб у кожному селі було своє господарство, виробництво. Ми не можемо перетворити Україну на великий плацдарм, куди залітають летючі бригади заробітчан – посіяли, змолотили, вивезли – і село затихло… Я не проти холдингів, але хай вони створюють юридичні особи чи відділення у населених пунктах. За земельними розмірами, кращої моделі, ніж наші колгоспи, я певен, ще не вигадали. По 2-3, чи 5 тисяч га в господарстві в рамках села, а то й два-три господарства в одному селі – це ідеально. Чи не тому в Європі обмежують кількість землі в одні руки?
– Але ж ви говорили, що треба реально дивитися на речі, так? Уже того багатолюдного й співучого села давно немає, і людей працьовитих – майже також.
– Те село не повернути. Але зберегти хоча б те, що залишилося, нам під силу. Сьогодні ще є у селах молоді люди. І не дуже молоді, але здатні працювати. Якщо будуть умови, можливості взяти вигідні кредити, багато хто повернеться до села, я упевнений… Покинуть вони те перебивання на столичній чи черкаській шаурмі та торгування непотребом, займуться продуктивною працею на свіжому повітрі. Будуть жити, створювати сім’ї. Це питання держави. Україна ж починається з села!
– Значить, ті села, де «Маїс» господарює, не обділені вашою увагою? Скільки таких сіл?
– Чотири. Ми змінюємо ці села, зберігаємо все, що можна в соціальній сфері, відновлюємо та відбудовуємо заново. Дитячі садки, школи, Будинки культури та школи творчості, лікарні з сучасним обладнанням, історичні пам’ятки, допомога громаді – все це наш клопіт.
– Люди бізнесу, коли у них усе гаразд, поводяться у два способи: хтось занурюється у розкіш, на яку нарешті вистачає грошей, а хтось живе так, як звик. У вас який особистий стиль життя? Перший, другий чи якось посередині?
– Знаєте, я багатьом бажаю: аби комфорт був внутрішній, мир із самим собою, щоб ти не відчував, що щось не доробив чи взагалі займаєшся не тим… І я своє знайшов. Відпрацювавши дві каденції у Верховній Раді, я живу не в Києві і не в Черкасах, а у селі, де зробив садибу. І таку, як сам хотів, з хатою під соломою, з лежанкою та піччю, домотканими доріжками та образами у кутку. Поруч – ставок, ліс. Своє єство не можу переробити – мені там затишно й комфортно… Бува, немає настрою, щось гнітить, то посиджу в тій хаті на лаві, подумаю – і легше стає.
– Але ж ви там наїздами?
– Ні, постійно. Там у мене батьки живуть, навідуються друзі. Навіть кілька сімей взагалі поруч поселилися, я їм забудуватися допоміг. Ми цілий свій хуторок заснували на околиці села. Організував для них невеличке фермерське господарство, вирощують зернові й кукурудзу. Людям потрібна робота!
От я й кажу: хіба це не доля? Господь дав те, що мені подобається. Люблю поле. Люблю сад, яблуню, горіх. Коли заходжу в сад – а там цвіте, чи дерева гнуться від плодів – це така насолода все те бачити, відчувати той запах… Забуваєш про всі клопоти й так хочеться жити й творити далі.

DSC_2492